|
|
Автопортрет
|
|
| |
|
| Звуть Валерією мене люди. |
Але й часто на небо дивлюся |
| Кто ж насправді я - і не знаю... |
Та пригадую: як див багато, |
| Вчу я будь кого математиці, |
Що причаїлися навколо - |
| А дітей своїх жити навчаю, |
Їх бажаю побачити всі! |
| Усвідомлюючи, що це марно. |
Так, в мені та цікавість живе, |
| Чоловік є в мене коханий: |
Що в дитинстві ще допікала, |
| З ним цілуюсь я або сварюся - |
В підворіття змусила лізти, |
| Де ж середина та золота? . |
Щоб подалі від дому втекти, |
| Ще живі мої тато і нене - |
Або в річку занурило мене |
| Дай же ж, Боже, щоб це ще тривало... |
Аж по маківку або глибше, |
| Я люблю поезію, музику, |
Щоб узнати:: як риби живуть? |
| Сама вірші, пісні я
складаю; |
Я, мов Деві, готова спитати: |
| А ще дуже люблю малювати. |
Що ж таке Всесвіт є неозорий, |
| Я готую, саджаю, перу, |
Переповнений геть весь дивами? |
| Прибираю, прасую та мию, |
Й доки всі ці питання не зникли, |
| Також бігаю по крамницях - |
Я вважаю щасливою себе. |
| І таку відчуваю втому... |
|
| |
|
|
| Цей автопортрет, звичайно, вже застарів.
Кілька років минуло з тієї пори, багато сталося
змін. Пішов з життя дорогий мій батько. І тоді я
подумала, що вже ніколи вірші не надходитимуть до
мене. І помилилася. Гадаю, що була відвертою
сама перед собою тоді, коли писала надані вище
слова. Але мій теперешній стан вірніш було б
визначити так: |
Здесь
и сейчас |
| |
|
|
|
Единственное, что
теперь я знаю: |
|
|
Проходит день - и я уже
не та... |
|
|
Блаженно перемены
принимаю - |
|
|
Открылась в них мне
жизни красота. |
|
|
|
|
|
Но есть во мне и то, что
неизменно, |
|
|
Как ось при повороте
колеса, |
|
| |
И там, в той глуби
тайной, сокровенной, |
|
|
Хранятся всех любимых
голоса. |
|
|
|
|
|
Пока для рук и разума
есть дело, |
|
|
И слышит сердце музыку
в тиши, |
|
|
За то, что ничего не
надоело, |
|
|
Я "Слава Богу!"
говорю от всей души... |
|
|
|
|
|
|
9 серпня 1999 року
|
| |
|
